.ЧАС І ДОСІ НЕ ЗАГОЇВ РАНУ – ЦЕЙ ОДВІЧНИЙ БІЛЬ АФГАНІСТАНУ

Сценарій виховного заходу

на тему 

ЧАС І ДОСІ НЕ ЗАГОЇВ РАНУ –

ЦЕЙ ОДВІЧНИЙ БІЛЬ АФГАНІСТАНУ

Мета. Розширити знання дітей про історичні події афганської війни; виховувати повагу і шану до воїнів-інтернаціоналістів та матерів, сини яких загинули в Афганістані.

Хід свята

Вчитель.  Шановні гості, діти! Не одним сивим пасмом закосичена ця дата – 15 лютого, день, коли нарешті в далекому 1989р. закінчилась для народів колишнього СРСР десятирічна кривавиця трагічної війни в Афганістані. Посивіли до строку юні наречені і молоді дружини, чекання вибілило скроні батьків і коси матерів. І, здається, навіки крейдяний пил і пісок осіли в молодих чубах воїнів – інтернаціоналістів.

Очі туманить ядуча сльоза,

Руки скувала утома,

Палить їй душу афганська гроза –

Син не вернувся додому.

В неї він був ясночолий, як світ,

Сонячно так усміхався,

Ще й двадцяти не було йому літ,

Юним навік і зостався.

Ясеночки! Синочки! Сини!

Колосочки вкраїнського поля,

Скільки ж вас не вернулось з війни?

Скільки гибіє ще у неволі?

…Роки летітимуть, мов журавлі,

Та не полегшає втрата,

Доки ходитиме по землі

Мати солдата.

Цими словами ми починаємо наш виховний захід, присвячений річниці виво

ду військ з Афганістану, який називається

 Всі:  Час і досі не загоїв рану – цей одвічний біль Афганістану.

Ти – вічний біль ,Афганістан,

Ти – наш неспокій.

І не злічить глибоких ран

В борні жорстокій.

І не злічить сліз матерів, дружин, дітей –

Не всі вернулися сини із тих ночей…

Чи треба взагалі згадувати про війну?!

Вчитель:  Деякі кажуть, що не треба. Я думаю, що треба. Треба до тих пір, поки людство неспроможне бути сказати: «Ми не тільки не хочемо війни, ми зробили все, щоб її не було, і її не буде!».

У цей день перестаньмо згадувати про війну, яку ми тоді назвемо останньою не тільки тому, що хочеться назвати її так, але й тому, що будемо пе­реконані в цьому.

Сьогодні ми зібралися на свято пам'яті, присвя­чене воїнам-інтернаціоналістам, які загинули в аф­ганській війні., щоб вшанувати пам’ять тих, хто поліг на афганській землі. Молоді люди йшли туди не за орденами і медалями, свято вірячи, що виконують свій інтернаціональний обов’язок.

Учень. Афганська війна тривала 10 років. Триває і сьогодні, але , слава Богу, вже без участі наших солдатів. А тоді, йдучи у те пекло, вірили, що несуть визволення приниженим та поневоленим, що йдуть не вбивати, а захищати нове життя.

Молоді юнаки ходили  до школи, відвідували  дискотеки, залицялися до дівчат. Коли прийшов час, вони були призвані  до лав Радянської армії.

Учень.
Проводжали хлопця в армію служити,
А в очах юначих іскорка жива.
Пахнуть стиглими садами,
Пахнуть спілим житом,ишиті любов’ю батьківські слова.

Проводжають хлопця,

Друзів повна хата,

За столом розмова повінню тече

Лиш притихла мати,

Лиш схилилась мати

На уже доросле синове плече.

Хто ж знав, що їм випаде доля служити в Афганістані?

 Учень. Вся вулиця на службу проводжала

Улюбленця свойого – Василя, А парубчак потрапив до Афгану.

А там уже не служба. Там війна !А там стріляють, звісно ж, із-за рогу.

А там ані фронтів, ані тилів.

А там уже покладено, їй-богу,

Багато наших  Василів !

В країні досить виплавлено цинку –

Всім Василям убитим по труні.

Хто зможе дати правильну оцінку

Оцій такій неправильній війні?

Діти виконують  пісню і танець «Афганістан» («Шумит сосна»)

Учень: Ховали інтернаціоналіста,

Блищала глухо цинкова труна,

Нестерпно пахло тополиним листом,

І плач дівочий танув, як струна.

Руда земля розверзлась чорнорото.

Чекає хижо мовчки на своє,А мати на колінах у болоті обмацує труну:

„Чи ж там він є?!”

Стоять, відводять очі вбік солдати,

і шепотить сержантик ледве чуть:

„Не велено... Не можна відкривати...

Не велено...”

Уже струмки течуть,

Уже весна така глибока, рання.

Учора вже летіли журавлі.

Таке врочисте вийшло поховання...

Школярики стоять, учителі.

А голосок дівочий квилить, квилить,

Соромиться кричати на весь світ.

Кого клясти, кого назвати винним?

І що той світ? Хіба він дасть отвіт?

На хрест сусідній похилився тато,

Похнюпилися братики малі –

В селі ховали воїна, солдата,

У мирному вкраїнському селі.

 Учень. 25 грудня 1979 року Радянські війсь­ка були введені в Афганістан для виконання інтернаціонального обов'язку. Багатьом із них ніколи вже не повер­нутися до рідної хати, не побачити ні рідних, ні неба, ні гарної землі. Вони поляжуть навіки. Кого поховають товариші, хто пошматований розле­титься в прах на гігантських фугасах. І тільки гнівний його дим понесуть над землею східні вітри. . Кажуть, що час – найкращі ліки, хоча роки минають, а пам’ять вперто вертає усіх назад, коли наші недолугі керівники взялися наводити лад  на чужих територіях, віддавали абсурдні накази

Учень.  27 грудня 1979 року за рішенням Політбюро ЦК КПРС, очолюваного Леонідом  Брежнєвим, війська СРСР увійшли до Афганістану для підтримки прокомуністичного режиму Народно-демократичної партії  Афганістану. Спочатку радянські війська розташовувалися гарнізонами у великих містах країни, а згодом поступово втягнулися в бойові дії по всій території Афганістану.

Учень.  Нове керівництво СРСР на чолі з Михайлом Горбачовим визнало помилковим рішення попередників, і з кінця 1986 року пішло на поетапне виведення військ з Афганістану. Однак воєнні дії не припинялися.

Учень. Восени1988 року за наказом з Москви розпочалася операція «Тайфун». Радянська авіація завдала нищівного удару по кишлаках уздовж траси Кабул – Саланг, якою мали виводити війська. 15 лютого 1989 року останній  радянський солдат залишив афганську землю.

Учень.  Ніхто  не  забутий.

              На  попіл  ніхто  не  згорів:
              Солдатські  портрети на  вишитих  крилах  пливуть.
              І  доки  є  пам'ять  в  людей  і  живуть  матері,
             Допоти  й  сини,  що  спіткнулись  об  кулі, живуть.

Звучить мелодія «Журавлі» , діти виносять портрети загиблих воїнів-інтернаціоналістів Теплицького району.

Учениця 2 класу виконує пісню «Дочка с папой  говорит…»

Учень. Тече сльоза і падає на плечі.

Із стелі очі дивляться хлоп’ячі.

Їм тільки жити, жити і творити,

Вони ж навіки залишаються дитячі.

Учень. Хвилина мовчання, пекуча й

                                терпка, як сльоза.

Хвилина мовчання -у ній є все, любов і горе,

У ній  подвиг полеглих, українських відважних синів.

Хвилина мовчання – героям полеглим вічная пам’ять!

Учень. Схилімо ж голови перед світлою пам'яттю тих, хто залишився вічно  молодим.

Метроном відлічує хвилину мовчання

Учень.  Поставте скибку хліба на стакан

            І голови схиліть в скорботі вічній,

            За тих, кого убив Афганістан,

            Чиї він душі зранив і скалічив…

Звучить пісня «Свіча»

Дівчата запалюють свічку і кладуть біля портретів воїнів-афганців.

Учень. Мені привиділось, немов солдати, 

             Які не повернулися з боїв,

             Не полягли, а залишились жити,

  Перетворившись в білих журавлів.

Діти виконують пісню «Журавлі» (гр.. ДОЛГ)

Учень.  Час і досі не загоїв рану - цей одвічний біль Афганістану. Чимало літ минуло відтоді, як вивели з Афганістану війська, але рани цієї війни кровоточать й досі. Не можуть Матері забути загиблих та покалічених синів, а дружини та Діти - своїх чоловіків і батьків.

Учень.   Усі вони любили життя, любили своїх батьків, своє місто, село. Були вірними дру­зями, жили щасливо і мріяли про майбутнє. Та не всім судилося повернутися до рідних домівок.

Учень.   Гірський суворий перевал,

Розщелина…Важке каміння…

Товариш мій від кулі впав,

І смерть нагадує про тління.

Живу. Валерія - нема.

Немає сина, брата, друга.

І тиша скрикує німа,

І не стихає в серці туга.

Я там ще й досі, на війні,

Обличчя вгадую знайомі

І з другом бачуся у сні.

І кличу все його додому…

 Учень  . Минають дні, ідуть роки.

Життя  листки перегортає.

А  біль Афгану – навіки,

В душі чомусь не замовкає.

Я повернувся з тих завій,

Але тривожать сни, як рани,

Що ми ведемо смертний бій,

І що товариш все ще з нами.

Учень. І невже можна забути оту згорьовану неньку, оту ранню сивину, оті виплакані сльози над  «цинковими» хлопчиками, яких у Союз привозив «чорний тюльпан»? Так називали літак, який щодоби вивозив гроби загиблих до Союзу…

Учень. Чорний тюльпан Тепличчини:

Гурський Володимир Борисович – Соболівка

Король Петро Степанович – Тополівка

Ткач Олег Іванович – Кивачівка

Семенюк Василь Іванович - Комарівка

Дем'янишин  Яків  Іванович – Бджільна

Коробейник  Павло  Петрович – Мишарівка

Учениця виконує пісню «Чорні  лелеки»

Учень. Через цю безглузду війну пройшли 700 тисяч чоловік. І серед них 30% були українці. Звання Героя Радянського Союзу було присвоєно 72 військовослужбовцям, з них – 12 українцям. 15 тисяч воїнів загинуло у радянсько-афганській війні.

Учень. Статистика свідчить : 160 тисяч наших співвітчизників, українців, брали участь у цій війні. 3360 не повернулися; з них 3280 загинуло, а 80 пропало безвісти чи потрапило в полон. Понад 8 тисяч були поранені, 3560 стали інвалідами. 550 вдів. 711 сиріт. Такий рахунок Афгану.

 Учень. Потрапивши на палаючу афганську землю, мужні воїни-інтернаціоналісти всім сер­цем прийняли її біль, як свій, і до останнього по­диху захищали інтереси її багатостраждального народу.

Учень. Стоїть старенька й плаче. Ні, ридає...

Перед очима в неї похоронка,

І бій, що котрий день вже не згасає,

І у землі пекуча та воронка.

Учень. Старенька мати йде до свого сина,

 Гранітні плити плачуть під ногами,

 Стукоче серце в грудях, ниє спина:

Синочку, рідний, йди в обійми мами.

Учень. Синочку, рідний, чуєш, як курличуть

У синім небі сумно журавлі?

Вони ж тебе до себе, сину, кличуть,

А ти лежиш в холодній цій землі.

Учень. Я чую, мамо, чую, як співають

Мені над Україною пісні.

Ти не журись, я крила розпростаю

І прилечу до тебе уві сні.

 Учень. Вкраїнським рушником зітру сльозину

І поцілую в сивеє чоло:

О синку рідний, мій єдиний сину,

Як хороше б мені тоді було!

Учень. Стоїть старенька мати на могилі,

 І навіть квіти плачуть мовчазні.

Від сина погляд відвести не в силі,

 А син довічно житиме у сні.

 Учень. Минають дні, ідуть роки.

            Життя листки перегортає.

            А біль Афгану -  навіки,

            В душі чомусь не замовкає.

            І не злічить глибоких ран

            В борні жорстокій,

            І не злічить сліз матерів, дружин, дітей –

             Не всі вернулися сини із тих ночей…

Хлопці виконують танець «Давай за…»

Учень. Була зима і був Афган:

Повзли колони через Кушку,

А за дувалом дідуган

Затис гвинтівку — брав на мушку.

Йому, старому, все одно,

Хто їх послав сюди вмирати.

І десь чекає сина мати —

їй стріти сина не дано.

Він плавно натиснув курок

І... пишуть телеграму строгу:

Упав — обличчям на дорогу

Її кровиночка — синок.

Даремна то була війна.

Даремні ваші жертви були:

Ті, хто послав вас, — їх нема,

А інші – вже давно забули...

 Учень.     Не повернувся чийсь батько, не повернувся чийсь син, але рідні продовжують чекати звістки. Особливо чекає мама. І пише сину листи.

 Учень . Посміхнувся поштар винувато,

Що сказати мені – він не знає.

Не приніс знов листа від солдата,

Адже знає, що я так чекаю.

Ти пиши мені, синку, частіше,

Хай дорослий – мені ти дитина,

Повертайся додому скоріше,

Дорогенький, хороший мій сину.

Мені часто ти снишся ночами,

А прокинусь – тебе вже не бачу.

Подивлюсь на портрет твій і часто,

Щоб ніхто не помітив, я плачу.

Знаєш сину, мені 38,

Я бадьора, зовсім не хворію,

Все гаразд у нас дома, та тільки

Я чомусь, мій хороший, сивію.

Я думками, синочку, з тобою, Ти  пиши, щоб душа не боліла.

Щоб діждалась тебе молодою

І чорнява була, а не біла…

Учень виконує пісню «19 лет»(А. Глизін)

Учень. Вже не дійти до рідних берегів.

Ридали друзі, впавши на коліна,

Він помирав серед чужих пісків,

І разом з ним вмирала Україна.

А вдалині сірів чужий кишлак,

І БТР димів опісля бою.

Погасло сонце у його очах,

Аж гори похитнулися від болю.

В оселю рідну — цинкова труна,

Страшенна кара, за яку провину?

І божеволіла  матуся молода,

А разом з нею — Україна.

Учень. Ветерани-афганці!

Скільки горя випало на ваше покоління! Але  ви мудрі.

Ви умієте прощати і любити. Для тих, хто побував в Афганістані, й зараз пе­ред очима постають жахливі картини боїв, облич­чя товаришів, які загинули, а ночамисняться кош­марні сни.

Учень. Ту дорогу, з якої вертають не всі,

Подолав я, дістався додому,

Та про те, чого смуток обсів,

Не розкажу, пробачте, нікому.

Обмину у розмові гарячу добу,

Загалом розповім, як ішов я.

Так, між іншим, згадаю про місто Кабул

(Кожна згадка — окроплена кров’ю).

Прокидаюся з чорного сну,

Що ніяк не втікає з хати.

Видно, дорогу ту крізь війну

Вже довіку я буду долати...

Учень.   Закінчилась  війна.   Багато  молодих  воїнів-інтернаціоналістів  були  нагороджені орденами  і  медалями,  але найвищою нагородою тих,   хто  уцілів -  є   життя,   а  для   загиблих  - пам'ять.

Учень. Летять, відлітають у вічність роки, скільки б їх не минуло, не зітруть у народній нам'яті імена воїнів-афганців.

Учень. Солдати гинуть. І кожна смерть страшна. А як страшно, коли не хочеться помирати у 18-19 років, коли ще тільки починається  життя.

Учень. Іменем жінки, що овдовіла,

Іменем матері, що  з печалі сивіла,

Іменем сина, що батька не знав.

Іменем батька, що в січі смертельній упав,

Я проклинаю війну жорстоку, -

Вона відібрала у людства спокій.

Іменем тих, хто в колисці сьогодні,

Іменем тих, хто над краєм безодні,

Іменем ще не народжених,

Сном немовлят не стривожених.

Кличу з війною стати на бій,

Мир відстояти Землі голубій.

 Учень. Ми обіцяємо ніколи не забути, якою ціною завойоване мирне життя. Будемо гарно вчитися, щоб бути гідними тих, хто віддав своє життя за наше сьогодення.

Діти виконують пісню «Песня про Афган»

Учень.           О, Україно! Ніжно пригорни

                        Усіх живих своїх синів, як мати,

                        Щоб ми уже не бачили війни,

                       Не чули щоб ніколи звук гармати.

Вчитель. Нашим гостям і всім присутнім  бажаємо  здоров'я,   щастя,   миру,  душевного спокою,   злагоди,  добробуту  у   великому домі,  що зветься - Україна.

 Учень.          Хай буде все, що має бути:

                        І тихі радощі життя,

                        Калини цвіт і вишень біле диво,

                        І мирних ранків сонячність щаслива,

                        І наша вдячність нескінченна,

                        І України бойові знамена.

Діти, присутні знайомляться з виставкою та біографією воїнів-афганців

Теплицького району.